посміхнулась, як після виконання нелегкого обов’язку, і знепритомніла. Навіть
в такому безнадійному стані, напівжива, вимордувана, бліда, спітніла, вона
залишалася справжньою красунею. Її уста, зовсім не такі ніжні та рожеві, як
звичайно, і далі блаженно посміхалися, а напіввідкриті очі безупинно шукали
чогось у тьмяних закутках кімнати. І Касандрі, найвродливішій жінці містечка,
ці блідість і кволість страшенно личили, як личили їй також рум’янець, засмага,
будь-які кольори і їх відтінки, бадьорість і заспаність, легка посмішка,
відчайдушне реготання і почервоніння очей від півторигодинного плачу. Сонце
виблискувало на пасмах її волосся, вії дрібно тремтіли – і всі, хто знаходився
цієї миті в кімнаті, завмерли від такої незвичайної краси, замилувалися
незрівнянною Касандрою і маленьким створінням, що ніби аж світилося
захопленням від з’явлення у цей дивний світ. Батько Мілени, Флор, заціпенів
від щастя, що має тепер вдвічі більше тої краси, аніж мав досі, і мало не вмер
від зачудування і надмірності почуттів, що переповнили його, сердешного.
Окрім усього, Флор і сам був неабиякої зовнішності, і міг насолоджуватися
одним із зразків досконалості творіння Природи у дзеркалі щоразу, коли це
було б йому необхідно. Але за наявністю коханої Касандри, а тепер ще й
Мілени, ця необхідність відпала. Отже, тоді і там, де народилася Мілена, можна
було спостерігати незвичайне видовище: три прегарних істоти світилися і
світилось сонце, пилюка на підвіконні, вода у кришталевій вазі, простирадла під
Касандрою і щастя.
Фройд би плакав
Передмова
Ну от, дочекалися й ми першого в історії української літератури колоніального роману. НІ, ірена Карпа — не Ловренс Аравійський, неДжозеф Конрад і не Редьярд Кіплінґ. У неї інше призначення й інше доручення. У неї навіть стать інша. Не думайте, що вона просто жінка. Це андрогінний монстр, який не знає, яку дурницю йому витворити кожної наступної миті. Це надмісткий твердий диск із безмежною пам'яттю, здатною перетравити і засвоїти всі ці азійські чунга-чанґи, шіви, брабхупади і пропани з бутанами. Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість, із загальноєвропейською за компанію, босими ніжками невиліковної Лолітки. Це вразлива і надчутлива дівчинка, яка хотіла вдочерити носоріжку. Це дівчинка, яка курить і не затягується. Це дівчинка, якій, у принципі, і не треба курити, її і без того пре. Це перша українська письменниця, котра потрапила у саме серце Азії і розповіла нам про незвіданий світ нашою літературною мовою з вкрапленнями всіх можливих іноземних мов, мови жестів, мови рухів, мови матів, мови крові, мови любові. Не знаю я, від чого тут плакати Фройду. А от Шевченко з Франком точно б заплакали. Кривавими слізьми щастя і звільнення. Ну, був Кобзар, був Каменяр, була Дочка Прометея, був Буковинський Менестрель (чи як його там називали), була Третя і Четверта Лесі, а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало. А тепер ми маємо її. Точніше, вона має нас — від світання до смеркання, має з усією своєю карпатською ніжністю, має нас в Індонезії і Тайланді, в Сінгапурі і Куала-Лумпурі, має нас у Києві й Аґрі, має нас у Катманду і в Тхімпху. Тьху! Одне слово: «Ґод сейвз зе Квін Марла форева енд ева!»
Андрій Бондар